Расін

Ролан Барт

• Видавництво: Еперонс-Остроги
• Рік випуску: 2021
• Палітурка: буклет
• Формат: 114х183 мм
• Кількість сторінок: 320

Якщо література, як мені здається, є фундаментально і даністю, і заданим значенням, Расін, безперечно, є найбільшим французьким письменником; його геніальність полягає не стільки в чеснотах, які послідовно сприяли його успіху (бо етичне визначення Расіна постійно змінювалося), скільки в незрівнянно майстерній вдачі, яка дозволяла йому нескінченно залишатися в межах інтересів будь-якої критичної мови. Ця доступність не є другорядною чеснотою, навпаки – це суть літератури, доведена до пароксизму. Письмо — це акт похитування відчуття світу, постановка непрямого запитання, на яке письменник, тягнучись до останнього саспенсу, утримується від відповіді. Кожен із нас дає відповідь сам, вносячи свою історію, свою мову, свою свободу; оскільки історія, мова та свобода постійно змінюються, відповідь, яку світ дає письменникові, нескінченна: ми постійно реагуємо на те, що написано, незалежно від відповідей, і значення — послідовно підтверджені, протиставлені та замінені — зникають, хоча саме питання залишається. [] Натяк і твердження, мовчання твору, який говорить, і слова людини, яка слухає, ось нескінченний подих літератури в ніздрі світу та історії. Расін засвоїв правило алюзивності в літературному творі і тому залучає нас до повноцінного виконання наполегливої ​​ролі. Тож давайте сміливо проголосимо, кожен з огляду на власну свободу, історичну, психологічну, психоаналітичну чи поетичну правду Расіна; спробуймо на Раціні, в ім’я його мовчання, всі мови, які пропонує нам наше століття; наша відповідь ніколи не буде більш ніж швидкоплинною і тому може бути повною; догматичний і відповідальний водночас, ми не повинні ховати його за расінівською «правдою», яку тільки (чому це?) зможе відкрити наш час; достатньо того, що відповідь, яку ми даємо Расіну, залучає, далеко за межі нас самих, кожну мову, якою наш світ розмовляє сам із собою, і яка є невід’ємною частиною історії, яку він сам собі розповідає. *** Смерть у трагедії — лише назва, складова якоїсь граматики, визначник заперечення. Дуже часто воно служить лише для вказівки на найвищий ступінь почуття, це як найвищий ступінь, щоб оголосити надмірність словом фанфаронада. Свобода, з якою герої трагедії жонглюють поняттям смерті (набагато частіше передвіщаючи її, ніж власне смерть), доводить, що вони все ще знаходяться на дитячому етапі людського розвитку, у світі, де людина ще не повністю реалізована. Усій цій скорботній риториці слід протиставити слова К’єркегора: «Чим вище стоїть людина, тим страшніша смерть». *** Сучасні глядачі сприймають Расіна суто антологічно: у «Федрі» ми бачимо не стільки Федру, скільки персонаж Федри, і навіть саму актрису, дивуючись: як же вона з цього викрутиться? Відомо, що театральні критики зазвичай датують своє століття за побаченими «Федрами». Сам текст сприймається як сукупність елементів, у яких вирішальне значення має насолода, радісні рядки, відомі тиради пливуть на тлі темряви й нудьги: саме за цією актрисою, цими репліками, цими тирадами приходять у театр; ми терпимо решту в ім’я культури, в ім’я минулого, в ім’я терпляче очікуваної поетичної насолоди, бо її місце встановлено століттями міфу Расіна.

[Марка,9788366102514,1/31/2023 4:47:19 AM]